Пам’яті ЮРІЯ ПРОНЕНКА (до 6-ї річниці з дня смерті)

Ці слова Юрій Проненко присвятив іншій людині, яку добре знав і цінував - Романові Скворію з нагоди посмертного ювілею. А сьогодні ті слова  говорять про нього самого, бо 4 лютого 2015 року автор передчасно пішов із життя. Болехів укотре зазнав болісної втрати.

Юрій  Проненко – вчитель історії і викладач філософії,   майстер спорту з боксу і спортивного скелелазіння, поет і прозаїк, художник, який щоразу дивував нас невтомністю і новизною. Він з однаковим захопленням долав гірські вершини і вершини Парнасу. Словом і пензлем передавав довершеність людини і природи через призму свого світосприйняття або, як вважав сам митець – через гори. Він ні в чому не терпів фальші. Був цікавим співрозмовником, щирим і відкритим у спілкуванні. Ніколи не шукав легкого шляху. Переборюючи важку недугу, не нарікав, не скаржився, а намагався встигнути викласти свої думки на папір і полотно словом і мазком пензля… Зумів віднайти у собі сили, щоб піднятися на вершини Альп. Ці враження й відчуття відродили прагнення творити щось нове, досі невідоме.

В долі Юрія Проненка тісно переплелися  Донеччина й Галичина.  В тому синтезі спалахнула іскра таланту і вигранилася його неповторність. Народився Ю. Проненко 31 травня 1947 р. в місті Добропіллі Донецької області у сім’ї вчителів. Дитячі роки пройшли у місті Буську на Львівщині. Тут закінчив   восьмирічну школу. Згодом родина повернулася на Донеччину, де  він здобув середню освіту. Військову службу проходив на флоті (1966-1969), після якої   деякий час працював тренером. В 1977 році закінчив історичний факультет Львівського університету. Відтоді мешкав у Болехові. 

Від батьків Ю. Проненко перейняв глибоку пошану до української культури і любов до рідної мови. Читати навчився в   чотирирічному віці, а в п’ять уже зачитувався «Кобзарем». Ця книга стала визначальною у житті і творчості митця. Свою останню виставку художніх полотен, яка експонувалася в музеї історії міста Болехова імені Романа Скворія наприкінці 2013 року, він присвятив 200-літтю Тараса Шевченка.

Займав активну громадянську позицію. Започаткував відродження справи випуску газети в нашому місті («Джерело», 1994-96 рр. і «Зоряниця», 1996-98 рр.). Юрія Проненка бачили на сцені в ролі козацького старшини у виставі «Гетьман Дорошенко» Людмили Старицької-Черняхівської та в складі народного аматорського ансамблю «Народні джерела». Живописом почав  займатися з 1988, а через два роки з’явились перші поетичні рядки, які стали основою для збірки «Розтривожені думи». Пізніше у Львові вийшла книга поезії, прози, живопису «… І мить життя» (2005). А ще є електронні версії книг: «Люди і скелі», «Де небо й гори». За особливий внесок у відродження культури нашого краю нагороджений медаллю «За заслуги перед Прикарпаттям».

Мистецтво Юрія  Проненка –  це   миті життя, з яких складається Всесвіт з його буденністю і високою духовністю, відкритістю і таємничістю.  У «Триптиху» звучить тривога за майбутнє людства і його власне розуміння істини буття.  Художні роботи митця -  його душа і внутрішній світ. Від зимових пейзажів віє спокоєм і легким сумом. Картини весни і літа, що вражають буйноцвіттям кольорів, викликають почуття піднесеності, приємного очікування, бажання долати вершини. Осінні ж пейзажі наповнені енергією радості, впевненістю в завтрашньому дні.

В своїй творчості автор прагнув пізнати, насамперед, себе. Для нього це  був не лише спосіб самовираження, але й доторк до прекрасного,  до цілісності і єдності. Творчість приносила йому задоволення і наповнювала змістом життя.

Він сприймав мистецтво як елемент формування філософського світогляду.  Юрій Проненко вчив своїх студентів мислити,  пізнавати людське буття у всіх його проявах, робити свій власний вибір. 

Він не шукав визнання заради слави. Творив, бо цього прагнула його душа. Писав так, як підказувало йому серце. Говорив правдиво й відверто, зачаровував словом. Умів переконувати, не нав’язуючи свою думку. З гірким смутком безповоротності згадую про ті години спілкування, але словами  Юрія Проненка

Подякувать хочу сьогодні, бо вчора

В отій суперечці про сутність життя

Мені ви довели, що смерті немає,

Допоки є пам’ять і вдячність людська.