0
0
Закрити меню
Про музей Заходи, виставки та експозиції Співробітники Видання та наукова діяльність Відвідувачам Фотогалерея Відеогалерея Фонди


Пам’яті краянина

опублікував Оксана Півень 4-02-2022, 13:34

На сьомі роковини від дня смерті Юрія Проненка 

Важко звикаю до думки, що вже ніколи його не зустріну, не почую захоплюючих розповідей  про мандрівки у гори, його щирого слова і мудрої поради. Цю втрату неможливо осягнути серцем, хоч розум підказує – відійшов назавжди. Але самобутньою творчістю він залишив по собі яскравий слід в історії нашого краю. Бо ніколи не зупинявся на досягнутому, жив у постійному  пошуку ідей, прагнув новизни. Його художні полотна розійшлися по світу. Деякі з них зберігаються в музеї історії міста Болехова імені Романа Скворія, в музеї Прикарпатського лісотехнічного коледжу, в приватних колекціях. 
Поезія Юрія Проненка відлунює глибиною власних філософських роздумів про призначення людини, про буденне і вічне. 

Яка сумна у часі проминальність – 
Одна лиш мить, а в ній кипить життя.
Одна лиш мить, а в ній любов – фатальність – 
Як перехід з буття до небуття.

І хто те знає, що і як там буде,
І те,  що тут залишиться по нас?
Усе минеться: час, події, люди –
Лишень діла відлуняться не раз…

***
І.
Давно це було:   купа, купа літ, 
Діди дідів і ті не пам’ятають. 
Творив Господь цей дивовижний світ, 
Що Всесвітом всі люди називають.

 В нім не знайти початку і кінця, 
У просторі і часі він зростає,
Космічна сила Розуму оця
В єдинім русі все це обертає.

Іони, атоми, магнітнії поля,
Світила зоряні, галактики, планети,
І на одній з орбіт летить Земля,
Яку оспівують художники й поети.

І розселив Господь на ній людей,
Дав їм закон і власний вибір долі,
А, разом з тим, він не позбавив волі
Пізнати істину крізь пошуки ідей.  

ІІ.
Ще нагадав, що прийде судний час
І кожного спитає за ділами,
«Отож, живіть в любові, мир із вами,
Нехай остерігає совість вас».

І кожен потягнув свій власний віз,
Кому який Творець із них призначив.
За мовами, родами люди скрізь
Селилися, а Бог їх працю бачив.

Живе в жаркій пустелі бедуїн,
Однак своєю долею щасливий,
Живе грузин, сирієць, осетин,
Англієць гордий і юдей кмітливий.

Народів стільки, важко й полічить, 
Свої держави, мови і культури,
А разом з тим і релігійні мури,
Які не просто враз переступить.

Колись були пророки-вчителі,
Тепер єрархи над усім панують.
Як тільки що, відразу вам канон
Або закон, як вигідно трактують.

ІІІ.
Немало тих канонів розвелося,
Одні на одних зовні дуже схожі,
Що вже й забули, з чого ж почалося,
Простої істини збагнути вже не гоже.

Що церква – повноводная ріка,
В яку притоки різнії впадають,
І свій намул нерідко намивають.
Тож очищати треба з джерела 

Від витоків отих, що із глибин нуртують,
Тамують спрагу сонця ненасить,
Як материнський спів з дитячих літ
Своїм дзюрчанням спогади хвилюють.

Від того джерела, де кров Вітчизни
У кожнім з нас не стигне, а кипить,
Отого джерела, що не вдалось віками
Нікому в наших душах осушить.

Історія минуле нагадає,
Історія доводила не раз:
В міцній державі віра всіх єднає,
Де спільна ціль, там не бува образ.
2007 р.

***
Допоки ж будемо безпомічно благати:
«Подай нам, Боже, єдність і любов»,
Невже не сором, що не годні взяти
Те, що давно дано і розпинаєм знов.

І вірою, і совістю гандлюєм,
Хто більш подасть, хто більше обіцяє, 
Того й благословенная рука
На «вірний» шлях «прозрілих» навертає.

Отож збудуємо міцний любові храм
В своєму домі, на Дніпрових кручах,
Щоб звідти зріти всю Європу нам
Не жебраками в ношених онучах.

А з гідністю, що в нас є теж своє,
Що й ми чогось у світі ще вартуєм,
Бо є таки у нас держава, є.
От тільки хто в державі цій панує?

Три покоління

Життя – дороги зводять нас, розводять
 Пересікаються в смертельному двобої,
А то в єдиний шлях зливаються, як ріки, 
І вже разом мчимося настріч долі.
І знов одвічне - бути…   чи не бути?..
Три покоління в потязі однім.
Комусь виходити, хтось поспіша в майбутнє,
У проміжках на станції життя, 
І в кожного своя гіркотна правда.

На ці роздуми навіяла мене випадкова зустріч в купе потягу. Він – посріблений роками і життям, Воїн Української Повстанської Армії. Поряд з ним  – син учасника Великої вітчизняної війни. І я – автор цих рядків. Кожен з нас думав про своє.

Мій погляд зупинивсь на ветерані 
Невизнаної армії, а він,
Здавалося, вслухався в ритм коліс, 
І біль його пронизувала тіло. 

Куди-куди, куди-куди?
На Схід в Сибір, на Схід в Сибір.
Неслися в бездну поїзди
І охоронець, ніби звір, 
Не підходи, не підходи…
А вдалині свій рідний край…
Тук-тук, тук-тук, тук-тук, тук-тук,
Прощай, прощай, прощай, прощай.
Колеса б’ють, занудний звук.
Лиш віру в серці не втрачай, 
Не осуши її до дна, 
Не дай зачерствіти, забуть...
Тук-тук, тук-тук - колеса б’ють.
Гудок протяжно заревів,
Вагони хитко стугонять,
Здавалось, потяг зрозумів
Те, що хотіли в них віднять.
Морозний ранок посивів.
Сибір, тайга, колючий дріт… 
За людську гідність і права
Гноїли тут вкраїнський цвіт.

Ціна за волю не мала,
 Хтось візьме совість у кредит,
Щоб тільки правду приховать.
Таврує  іншого - «бандит»…
Та новий день вже настає,
В блакиті золотом горить,
Лиш пам’ять кров’ю обіллє
На новім зламові століть.

А поруч інші думки, свій біль і своя правда.

Я син «окупанта великодушно прощеного»
За те, що мій батько звільняв Європу.
І навіть маю дозвіл на пам’ять,
Пам’ять брехливу, пам’ять жорстоку, 
За те, що  батько звільняв Європу,
За те, що не кланявся кулям в бою, 
І смерті щомиті дивився в очі,
За те, що Вітчизну любив свою,
Тепер паплюжать його охоче.
Я син «окупанта», що здійнявши мундир,
Пішов «завойованих» в школу навчати.
Щоб знали, як слова «братерство» і «мир»,
Рідною українською мовою писати.
Ось так «завойовані» грамотні стали.
Лиш пам’ять коротка,   либонь забули,
Як бидлом, хлопами нас величали, 
Як спільно неволі ярмо тягнули
Австро-Угорське, польське, московське.
А він добровольцем пішов на фронт.
Ні, не за Сталіна – за Україну,
І тому  святая пролита кров
За кожного з нас і за тебе, мій сину, 
Кров мого батька і твого діда,
«Окупанта великодушно прощеного».

І раптом я зрозумів, що порахунки з минулим – це боротьба з теперішнім,   щоб зруйнувати майбутнє.

Одвічне зло і ненависть серцях,
Шальки історії, хто більш на них поставить,
Спадкову підлість і брехню прославить
Та кров не змиту на своїх руках.
Все, що діди, батьки для нас лишили,
Як славу і ганьбу несли через віки.
І вже майбутнє ними окропили, 
Щоб на нових знаменах піднести.
Та часу плин уже не повернуть, 
Нове сміливо пагони пускає,
Лиш дерево, коли воно гниє,
Нерідко плід хворобою вражає.

Три  покоління в потязі однім.
Мчимось в майбутнє навстріч спільній долі,
Мов ріки, що вливаються в Дніпро,
І синь небес, і золотисте море…
Три покоління, в кожного свій біль
І спільна доля - Вільна Україна. 
2007 р.

***
Колезі, однодумцеві, другу 
Роману Скворію
Німотний крик у горлі задубів,
Життя – Голгофа тисне на рамена.
Той не збагне, хто лиш для себе жив, 
Чому сльоза людська пекуча і солена.
Чому свіча так швидко догоря, 
І вічності шляхи зливаються в єдино?
Та навіть  і тоді, коли згаса зоря,
Крізь час і простір її світло лине.
2006 р.

Пам’яті Романа Скворія

У кожного є власний шанс в житті –
Хтось на шальки історії кидає,
А хтось свідомо шлях свій обирає
І йде по ньому до кінця путі.
Ось так і він: ні похвальби, ні слави
Ані собі користі не шукав.
Він дихав вірою майбутнього держави
І цій меті всього себе віддав.
А ще збирав скарби свого народу, 
Щоб зберегти народне джерело, 
Щоб не забули ми ні імені, ні роду,
Щоб струменіло вічно і жило
Оте омріяне майбутнє України,
Де мірою всіх цінностей і прав
Постане гідність кожної людини.
О, як він цього прагнув і бажав!
О, як горів! І ось уже немає…
А втім, він поруч, завжди поміж нас,
Немов зерно, що в душах проростає, 
Бо ж недаремно він прожив свій час.

***
Хоча містечко наше й невелике,
Та людська пам’ять здатна осягнуть:
З малих джерел беруть початок ріки,
Що в океани прокладають путь.
2006  р.

***
Про людей нагадують   їх речі:
Одяг, меблі, зошити, книжки.
Нас не стане, а вони, до речі,
Говоритимуть про те, ким були ми.
Цінність їх хтось визначить із часом
Тільки міра в кожного своя.
У житті буває так, що склянка квасу
Більше важить пісні солов’я.

Роману Теодоровичу присвячується

Задзвонив телефон – підіймаю трубку.
Алло, Юрію Володимировичу, ми до вас.
У нас планується дата пам’яті, 
Запрошуємо також приєднатись до мас.

Можливо є вірш, ви б його прочитали, 
А то й написали б на пам’ятний вечір.
Адже Романа Теодоровича ви знали
І він вас теж поважав, до речі. 

Відмовити в цім аж ніяк не міг,
Нас доля і справді усіх пов’язала,
Як дощ і вітер, сонце і сміх 
В божественній суті єдиноначала. 

Ось тому відсутніх в житті не буває.
Є тільки присутні, яких вже нема.
Та совість і пам’ять не раз нагадають
Про тих, що прожили життя недарма.

У кожного час був для творчої праці, 
По праці і пам’ять, і вдячність людська.
І ваше ім’я тепер щось таки значить,
Роман Теодорович, теж неспроста?!

Ви за життя п’єдесталів не знали,
Не пхались вперед, ради слави, грудьми.
А ще по крупинці минуле збирали,
 Вростаючи в землю свою коріньми.

Щоб стовбур міцний був і корінь, і крона, 
Щоб нас не розносило вітром в світи, 
Аби не змололо життя нас на жорнах
На дерть божевіль, глухоти, глупоти.

Ви були із тих, що копали криницю
В народні глибини духовних джерел,
Щоб пили нащадки цілющу водицю
І ось є музей в нашім місті тепер.

Історію міста і рідного краю
Ви прагнули нам донести, зберегти. 
А ще я вам вдячність свою виявляю
За дружню пораду, що йшла від душі.

Подякувать хочу сьогодні, бо вчора
В отій суперечці про сутність життя
Мені ви довели, що смерті немає
Допоки є пам’ять і вдячність людська.
2007 р.

***
В голові  –   мішанина думок…
Малював би, писав би, творив…
А натомість – буденна буденність,
Без якої ніхто не жив,
Про яку не згадають нащадки,
Повивозять усю на сміття.
І нехай розбираються «мудрі»,
Що первинне..? Свідомість..? Буття..?
З чого все почалося? Хто знає…
Тільки плинність людей і речей
Щораз більше в житті помічаю,
Та ще пошук одвічних ідей.
2007 р.

***             
Хто ти,  людино, і звідкіля?
Створена працею? Створена Богом?
Звідки взялися і небо, й земля?
Ну, а що там, за космічним порогом?
Безвість чи вічність, таїна буття,
Розум всесильний, енергія духу,
Сила прозріння і сила життя
Чи діалектика вічного руху?
Хто ти, людино, і звідкіля?
Цар ти природи чи тільки дитя?
В безмежності простору, вічності часу
То рвешся до світла у пошуках знань,
То знищити здатна усе без вагань…

***
Задумайся, пощо живе людина.
Її дороги вічності зовуть.
Мале дитятко вирушає в путь,
Наступний крок до обрію, а далі?
Це крок в безмірність, часом навмання,
Що ж буде далі?.. – тільки нові далі
У світлі невмирущого знання.
Хтось назива це світло Розум, Вічність.
Хтось величає Бог. А хтось - Творець.
А я скажу – Гармонії вінець
І людських душ споріднена космічність. 

***
І кожна мить – це тільки в часі дія, 
Доцільності своєї суть пізнать…
Космічний ритм, а в нім – любов, надія,
Земне тяжіння вірою здолать.

Своє осмислити покликання людини,
Коротка мить – в ній вічність і життя…
Щоб не жаліти нам якоїсь днини
За тим, що вже не буде вороття.

За тим, чого уже не надолужить,
За тим, чого по суті вже й нема…
Ловіть цю мить, нехай добру послужить – 
І за добро добром віддасть сповна…

Галина ЯКИМІВ, науковий співробітник Музею
Фотографії до матеріалу


  • Коментарі до матеріалу
    Додати коментар
    Додати свій коментар:
    Ваше Ім’я:
    Ваш E-Mail:
    Це код:
    Натисніть на зображення, щоб оновити код, якщо він нерозбірливий
    Введіть сюди:
    Стрічка коментарів
    29 січня 2022 18:27
    ...
    "нацистська окупація" ??? за словами Шептицького , Стецько і їхніх сьогоднішніх поціновувачів то було визволення ...
    26 жовтня 2021 18:44
    ...
    Тому я не зміг утриматись від коментарю. Чудово написано!
    26 жовтня 2021 18:43
    ...
    я сьогодні переглядав в Інтернеті більше трьох годин, але жодної цікавої статті, подібної до вашої, я так і не знайшов. А це досить цінно для мене.
    Галя Кулик Баран
    21 квітня 2021 15:29
    ...
    Дякую! Коротенькі і змістовні відео про Болехівські околиці . За ними стоїть велика праця і час авторів!  З нетерпінням чекаю на наступні сюжети
    Designed by Lyminec Studio
    Напишіть нам RSS Для людей з вадами зору
    Нагору