Пам’яті краянина

Важко звикаю до думки, що вже ніколи його не зустріну, не почую захоплюючих розповідей  про мандрівки у гори, його щирого слова і мудрої поради. Цю втрату неможливо осягнути серцем, хоч розум підказує – відійшов назавжди. Але самобутньою творчістю він залишив по собі яскравий слід в історії нашого краю. Бо ніколи не зупинявся на досягнутому, жив у постійному  пошуку ідей, прагнув новизни. Його художні полотна розійшлися по світу. Деякі з них зберігаються в музеї історії міста Болехова імені Романа Скворія, в музеї Прикарпатського лісотехнічного коледжу, в приватних колекціях. 

Поезія Юрія Проненка відлунює глибиною власних філософських роздумів про призначення людини, про буденне і вічне. 

Яка сумна у часі проминальність – 

Одна лиш мить, а в ній кипить життя.

Одна лиш мить, а в ній любов – фатальність – 

Як перехід з буття до небуття.

І хто те знає, що і як там буде,

І те,  що тут залишиться по нас?

Усе минеться: час, події, люди –

Лишень діла відлуняться не раз…

***

І.

Давно це було:   купа, купа літ, 

Діди дідів і ті не пам’ятають. 

Творив Господь цей дивовижний світ, 

Що Всесвітом всі люди називають.

 В нім не знайти початку і кінця, 

У просторі і часі він зростає,

Космічна сила Розуму оця

В єдинім русі все це обертає.

Іони, атоми, магнітнії поля,

Світила зоряні, галактики, планети,

І на одній з орбіт летить Земля,

Яку оспівують художники й поети.

І розселив Господь на ній людей,

Дав їм закон і власний вибір долі,

А, разом з тим, він не позбавив волі

Пізнати істину крізь пошуки ідей.  

ІІ.

Ще нагадав, що прийде судний час

І кожного спитає за ділами,

«Отож, живіть в любові, мир із вами,

Нехай остерігає совість вас».

І кожен потягнув свій власний віз,

Кому який Творець із них призначив.

За мовами, родами люди скрізь

Селилися, а Бог їх працю бачив.

Живе в жаркій пустелі бедуїн,

Однак своєю долею щасливий,

Живе грузин, сирієць, осетин,

Англієць гордий і юдей кмітливий.

Народів стільки, важко й полічить, 

Свої держави, мови і культури,

А разом з тим і релігійні мури,

Які не просто враз переступить.

Колись були пророки-вчителі,

Тепер єрархи над усім панують.

Як тільки що, відразу вам канон

Або закон, як вигідно трактують.

ІІІ.

Немало тих канонів розвелося,

Одні на одних зовні дуже схожі,

Що вже й забули, з чого ж почалося,

Простої істини збагнути вже не гоже.

Що церква – повноводная ріка,

В яку притоки різнії впадають,

І свій намул нерідко намивають.

Тож очищати треба з джерела 

Від витоків отих, що із глибин нуртують,

Тамують спрагу сонця ненасить,

Як материнський спів з дитячих літ

Своїм дзюрчанням спогади хвилюють.

Від того джерела, де кров Вітчизни

У кожнім з нас не стигне, а кипить,

Отого джерела, що не вдалось віками

Нікому в наших душах осушить.

Історія минуле нагадає,

Історія доводила не раз:

В міцній державі віра всіх єднає,

Де спільна ціль, там не бува образ.

***

Допоки ж будемо безпомічно благати:

«Подай нам, Боже, єдність і любов»,

Невже не сором, що не годні взяти

Те, що давно дано і розпинаєм знов.

І вірою, і совістю гандлюєм,

Хто більш подасть, хто більше обіцяє, 

Того й благословенная рука

На «вірний» шлях «прозрілих» навертає.

Отож збудуємо міцний любові храм

В своєму домі, на Дніпрових кручах,

Щоб звідти зріти всю Європу нам

Не жебраками в ношених онучах.

А з гідністю, що в нас є теж своє,

Що й ми чогось у світі ще вартуєм,

Бо є таки у нас держава, є.

От тільки хто в державі цій панує?

Життя – дороги зводять нас, розводять

 Пересікаються в смертельному двобої,

А то в єдиний шлях зливаються, як ріки, 

І вже разом мчимося настріч долі.

І знов одвічне - бути…   чи не бути?..

Три покоління в потязі однім.

Комусь виходити, хтось поспіша в майбутнє,

У проміжках на станції життя, 

І в кожного своя гіркотна правда.

Мій погляд зупинивсь на ветерані 

Невизнаної армії, а він,

Здавалося, вслухався в ритм коліс, 

І біль його пронизувала тіло. 

Куди-куди, куди-куди?

На Схід в Сибір, на Схід в Сибір.

Неслися в бездну поїзди

І охоронець, ніби звір, 

Не підходи, не підходи…

А вдалині свій рідний край…

Тук-тук, тук-тук, тук-тук, тук-тук,

Прощай, прощай, прощай, прощай.

Колеса б’ють, занудний звук.

Лиш віру в серці не втрачай, 

Не осуши її до дна, 

Не дай зачерствіти, забуть...

Тук-тук, тук-тук - колеса б’ють.

Гудок протяжно заревів,

Вагони хитко стугонять,

Здавалось, потяг зрозумів

Те, що хотіли в них віднять.

Морозний ранок посивів.

Сибір, тайга, колючий дріт… 

За людську гідність і права

Гноїли тут вкраїнський цвіт.

Ціна за волю не мала,

 Хтось візьме совість у кредит,

Щоб тільки правду приховать.

Таврує  іншого - «бандит»…

Та новий день вже настає,

В блакиті золотом горить,

Лиш пам’ять кров’ю обіллє

На новім зламові століть.

Я син «окупанта великодушно прощеного»

За те, що мій батько звільняв Європу.

І навіть маю дозвіл на пам’ять,

Пам’ять брехливу, пам’ять жорстоку, 

За те, що  батько звільняв Європу,

За те, що не кланявся кулям в бою, 

І смерті щомиті дивився в очі,

За те, що Вітчизну любив свою,

Тепер паплюжать його охоче.

Я син «окупанта», що здійнявши мундир,

Пішов «завойованих» в школу навчати.

Щоб знали, як слова «братерство» і «мир»,

Рідною українською мовою писати.

Ось так «завойовані» грамотні стали.

Лиш пам’ять коротка,   либонь забули,

Як бидлом, хлопами нас величали, 

Як спільно неволі ярмо тягнули

Австро-Угорське, польське, московське.

А він добровольцем пішов на фронт.

Ні, не за Сталіна – за Україну,

І тому  святая пролита кров

За кожного з нас і за тебе, мій сину, 

Кров мого батька і твого діда,

«Окупанта великодушно прощеного».

Одвічне зло і ненависть серцях,

Шальки історії, хто більш на них поставить,

Спадкову підлість і брехню прославить

Та кров не змиту на своїх руках.

Все, що діди, батьки для нас лишили,

Як славу і ганьбу несли через віки.

І вже майбутнє ними окропили, 

Щоб на нових знаменах піднести.

Та часу плин уже не повернуть, 

Нове сміливо пагони пускає,

Лиш дерево, коли воно гниє,

Нерідко плід хворобою вражає.

Три  покоління в потязі однім.

Мчимось в майбутнє навстріч спільній долі,

Мов ріки, що вливаються в Дніпро,

І синь небес, і золотисте море…

Три покоління, в кожного свій біль

І спільна доля - Вільна Україна. 

***

Німотний крик у горлі задубів,

Життя – Голгофа тисне на рамена.

Той не збагне, хто лиш для себе жив, 

Чому сльоза людська пекуча і солена.

Чому свіча так швидко догоря, 

І вічності шляхи зливаються в єдино?

Та навіть  і тоді, коли згаса зоря,

Крізь час і простір її світло лине.

У кожного є власний шанс в житті –

Хтось на шальки історії кидає,

А хтось свідомо шлях свій обирає

І йде по ньому до кінця путі.

Ось так і він: ні похвальби, ні слави

Ані собі користі не шукав.

Він дихав вірою майбутнього держави

І цій меті всього себе віддав.

А ще збирав скарби свого народу, 

Щоб зберегти народне джерело, 

Щоб не забули ми ні імені, ні роду,

Щоб струменіло вічно і жило

Оте омріяне майбутнє України,

Де мірою всіх цінностей і прав

Постане гідність кожної людини.

О, як він цього прагнув і бажав!

О, як горів! І ось уже немає…

А втім, він поруч, завжди поміж нас,

Немов зерно, що в душах проростає, 

Бо ж недаремно він прожив свій час.

***

Хоча містечко наше й невелике,

Та людська пам’ять здатна осягнуть:

З малих джерел беруть початок ріки,

Що в океани прокладають путь.

***

Про людей нагадують   їх речі:

Одяг, меблі, зошити, книжки.

Нас не стане, а вони, до речі,

Говоритимуть про те, ким були ми.

Цінність їх хтось визначить із часом

Тільки міра в кожного своя.

У житті буває так, що склянка квасу

Більше важить пісні солов’я.

Задзвонив телефон – підіймаю трубку.

Алло, Юрію Володимировичу, ми до вас.

У нас планується дата пам’яті, 

Запрошуємо також приєднатись до мас.

Можливо є вірш, ви б його прочитали, 

А то й написали б на пам’ятний вечір.

Адже Романа Теодоровича ви знали

І він вас теж поважав, до речі. 

Відмовити в цім аж ніяк не міг,

Нас доля і справді усіх пов’язала,

Як дощ і вітер, сонце і сміх 

В божественній суті єдиноначала. 

Ось тому відсутніх в житті не буває.

Є тільки присутні, яких вже нема.

Та совість і пам’ять не раз нагадають

Про тих, що прожили життя недарма.

У кожного час був для творчої праці, 

По праці і пам’ять, і вдячність людська.

І ваше ім’я тепер щось таки значить,

Роман Теодорович, теж неспроста?!

Ви за життя п’єдесталів не знали,

Не пхались вперед, ради слави, грудьми.

А ще по крупинці минуле збирали,

 Вростаючи в землю свою коріньми.

Щоб стовбур міцний був і корінь, і крона, 

Щоб нас не розносило вітром в світи, 

Аби не змололо життя нас на жорнах

На дерть божевіль, глухоти, глупоти.

Ви були із тих, що копали криницю

В народні глибини духовних джерел,

Щоб пили нащадки цілющу водицю

І ось є музей в нашім місті тепер.

Історію міста і рідного краю

Ви прагнули нам донести, зберегти. 

А ще я вам вдячність свою виявляю

За дружню пораду, що йшла від душі.

Подякувать хочу сьогодні, бо вчора

В отій суперечці про сутність життя

Мені ви довели, що смерті немає

Допоки є пам’ять і вдячність людська.

***

В голові  –   мішанина думок…

Малював би, писав би, творив…

А натомість – буденна буденність,

Без якої ніхто не жив,

Про яку не згадають нащадки,

Повивозять усю на сміття.

І нехай розбираються «мудрі»,

Що первинне..? Свідомість..? Буття..?

З чого все почалося? Хто знає…

Тільки плинність людей і речей

Щораз більше в житті помічаю,

Та ще пошук одвічних ідей.

***             

Хто ти,  людино, і звідкіля?

Створена працею? Створена Богом?

Звідки взялися і небо, й земля?

Ну, а що там, за космічним порогом?

Безвість чи вічність, таїна буття,

Розум всесильний, енергія духу,

Сила прозріння і сила життя

Чи діалектика вічного руху?

Хто ти, людино, і звідкіля?

Цар ти природи чи тільки дитя?

В безмежності простору, вічності часу

То рвешся до світла у пошуках знань,

То знищити здатна усе без вагань…

***

Задумайся, пощо живе людина.

Її дороги вічності зовуть.

Мале дитятко вирушає в путь,

Наступний крок до обрію, а далі?

Це крок в безмірність, часом навмання,

Що ж буде далі?.. – тільки нові далі

У світлі невмирущого знання.

Хтось назива це світло Розум, Вічність.

Хтось величає Бог. А хтось - Творець.

А я скажу – Гармонії вінець

І людських душ споріднена космічність. 

***

І кожна мить – це тільки в часі дія, 

Доцільності своєї суть пізнать…

Космічний ритм, а в нім – любов, надія,

Земне тяжіння вірою здолать.

Своє осмислити покликання людини,

Коротка мить – в ній вічність і життя…

Щоб не жаліти нам якоїсь днини

За тим, що вже не буде вороття.

За тим, чого уже не надолужить,

За тим, чого по суті вже й нема…

Ловіть цю мить, нехай добру послужить – 

І за добро добром віддасть сповна…