Болехівчани в Українській Дивізії «Галичина» (до 80-річчя від початку формування дивізії «Галичина»)

Під впливом подій, що розгорталися на фронтах другої світової війни, проглядалися політичні зміни, які віщували недалеку поразку Німеччини. Більшовицький режим в Совєтській Україні виключав  усяке національне, в тому числі військово-національне виховання. Отже, тут про українську армію не було й мови. Тому створення українських формувань в складі німецької армії  давали змогу  отримати добрий вишкіл, а згодом – власну національну військову силу, що були на той час найкращими з варіантів. Українська Дивізія стала одним із етапів змагань українського народу за незалежність, хоча, як згодом виявилось, він не був останнім на шляху до визволення.

Національні військові формування утворюються не лише з обов’язку перед Батьківщиною, але й з любові до рідного народу.  Стати в лави борців за волю України для кожного свідомого патріота було найбільшою честю. Хоч українці загалом підтримували визвольну боротьбу, ненавиділи окупанта й не вірили йому, все ж вирішили скористатися такою можливістю. Вони мали одну мету – українська самостійна соборна держава.       

Бажання щастя й слави своєму народові породжують патріотичні діла і вчинки.  За покликом серця до лав Української Дивізії «Галичина» вступили й болехівчани:  Бодлак Тадей, Бунчак Юліан, Галицький Микола, Галів Василь, Галів Петро, Герцик Євстахій, Герцик Степан, син Василя, Герцик Степан, син Михайла, Герцик Тадей,  Гльошко Тадей, Горбянський Йосиф, Доколяса Мирон, Іванишин Євстахій, Іванишин Ярослав, Кваснишин Мирон, Лошак Роман, Луговий Володимир, Луговий Володимир, син Василя, Мудрицький Роман, Павляк Ярослав, Парахоняк Теофіль, Петрів Ярослав, Петрук Михайло, Романишин Михайло, Стасів Олександр, Стасів Роман, Халупінський Василь, Чекалюк Роман. Кожен з них пройшов нелегкий життєвий шлях. По-різному склалася їхня доля. Одні загинули на полі бою, інші вступили до лав УПА. Не всім пощастило вернутись додому. Більшість після війни роками відбували покарання в тюрмах, концтаборах і на засланнях. Повернувшись додому, більшість намагалися доживати віку тихо й непомітно, з довічним тавром –  «ворог народу». Тільки  небагатьом вдалося пробитися на захід. І лише одиниці знайшли в собі мужність відверто говорити правду про ті події, відстоювати свою гідність.

З плином часу все менше залишається учасників визвольної боротьби. Стираються в пам’яті події  і факти. Не все вдається відшукати в архівах. Але про наших краян, які відважно стали на захист рідної землі, ми маємо знати як про борців-героїв.     

Бунчак Юліан Миколайович, «Кучма» народився 1922 р. Закінчив неповну середню і промислову школу, приватно навчався у зубного лікаря Сесана в Стрию і працював з ним до приходу німців. Вступив до Львівської зуболікарської школи, працював зубним лікарем. В 1943 р. вступив у дивізію «Галичина». Після поразки під Бродами весною 1944 р. пішов в УПА. Загинув 1946 р. в с. Слобода-Болехівська на Долинщині. Місце поховання невідоме.

Галів Петро народився в Болехові. До дивізії вступив у липні1943 р. Служив у піхоті стрільцем. Учасник боїв під Бродами. Потрапив у полон. Пройшов перевірно-фільтраційний табір, заслання. Повернувся додому1956 р. Помер 1998 р.

Герцик Євстахій Йосипович, «Галуза» народився 1923 р. в родині господаря. По закінченні школи  працював на виробництві бочок Болехівського тартака.  Під час німецької окупації відправлений в дивізію «Галичина».  Восени 1943 р. втік додому і вступив в УПА. Загинув на Довжці. Місце поховання невідоме. 

Іванишин Євстахій Іванович народився 1925 р. в родині господаря. Закінчивши школу, розпочав трудову діяльність на місцевому шкірзаводі. В 1943 р. пішов в дивізію «Галичина», де пройшов військовий вишкіл і за успішне навчання отримав можливість відвідати родину. Повернувшись додому, вирішив вступити до лав УПА. Загинув у бою з військами НКВС в 1945 р. під час переходу частин УПА в Західну Німеччину через Чехословаччину. Місце поховання невідоме.

Іванишин Ярослав Михайлович, «Скрегулець» народився 1924 р. на Довжці  в родині господаря. Закінчив Болехівську школу, успішно склав іспити до Стрийської гімназії, але матеріальне становище родини завадило навчанню. Разом з батьком працював в кооперативному магазині на Довжці, а з приходом німців був зарахований у 1943 р. в дивізію «Галичина». Пройшов військовий вишкіл. В 1944 р., перебуваючи вдома у відпустці, прийняв рішення про вступ до УПА. В сотні отримав звання чотового. Потрапив у засаду військ НКВС і загинув внаслідок зради в бою із групою Коломийця.

Латик Василь народився 1925 р. Освіта початкова. Належав до «Січі». До дивізії вступив у липні 1943 р. Пройшов шестимісячний вишкіл в Ольденбургу. Був визнаний кращим кулеметником. Призначений до протитанкової артилерії. Стрілець, водій. Брав участь у боях під Бродами. Випадковість врятувала йому життя і він зумів вирватися з оточення. Повернувшись, вступив в УПА. Помер і  похований в Болехові. 

Лошак Роман народився 1924 р. До дивізії вступив у липні 1943 р. Служив у піхоті стрільцем. Брав участь у боях під Бродами. Потрапив у полон. Пройшов через перевірно-фільтраційний табір в Бобрик-Донскому, де перебував до 1947 р. Опісля було заслання. Покарання відбував у Бурятії. Повернувся 1955-го року.  В Болехові  Р. Лошака пам’ятають як  довголітнього керівника оркестру сільзаводу і лісокомбінату. Мав чимало учнів. Помер  2000 року. Похований в Болехові.

Мудрицький Роман, «Вітрогон». Народився 1924 р. в сім’ї господаря. Закінчив Болехівську школу. В 1943 р. вступив у дивізію «Галичина», де пройшов військовий вишкіл. Після розгрому дивізії пробився додому і влився в лави УПА. Був чотовим в сотні «Летуна».  Загинув в 1947 р. в с. Витвиця. Місце поховання невідоме.

Петрук Михайло. Служив у піхоті вістуном. Учасник боїв під Бродами.

Серед числа дивізійників особливої уваги заслуговує ім’я Володимира Лугового. Народився 30 березня 1921 р. в ремісничій родині Василя і Параскевії, де було семеро дітей, але всі вони виховувались в любові до Бога і України. Тому без вагань  Володимир залишив рідні пороги і, як багато молодих українців-патріотів  вступив у 1943 році до лав  Дивізії «Галичина». Брав участь у боях дивізії, осягнувши ступінь підстаршини Гренадерської Дивізії.   Воював під Бродами.

Після закінчення війни були табори полонених в Беларії, Ріміні і Англії.  У таборі в Італії здобув фах перукаря і працював ним все життя.  Навіть у таборі українці провадили активне громадське життя, дотримувались своїх звичаїв  і традицій: відзначали свято Героїв, релігійні свята. Маємо унікальну великодню листівку, видану редакцією «Батьківщина» у таборі полонених в Італії.  Згодом вже як цивільна людина проживав у Свонсі, Валії. В 1963 році переїхав до Лестеру, де розпочав активну працю серед українців, що оселилися в Англії. Тут одружився. Разом з дружиною Теклею виростили двох дочок – Оксану й Ірину, виховали їх в любові до рідного краю. Вони закінчили школу українознавства в Лестері, яку провадила Спілка Українських учителів і  Виховників у Великобританії, були активними СУМівками.

Від 1964 р. В. Луговий включився в церковно-громадське життя  українців Лестера. Був вірним УГКЦ, членом ОУН, Відділу Союзу Українців Британії, Об’єднання колишніх вояків українців (ОБВУ), СУМу, Українського товариського клубу «Калина», членом чоловічого хору при відділі СУБу впродовж його довголітнього існування. Як українець-бойко належав до Товариства «Бойківщина». Був збирачем коштів на національно-суспільні потреби, багато праці вклав у відбудову церкви Вознесіння Христового в м. Лестер. Підтримував українське друковане слово і тривалий період передплачував часописи «Шлях Перемоги» і «Українська Дивізія» («УД»). Дотримувався християнських і національних традицій, звичаїв Церкви й народу, за який вболівав душею.

В. Луговий не забував і своїх рідних в Україні. На початку 90-х приїжджав до Болехова, на свою малу Батьківщину. Як ніхто інший, розумів, що вільна людина має більші можливості для духовного й освітнього розвитку. Тому чим міг, допомагав своїм землякам, шукав різних способів. Як щирий і відданий патріот України, свого міста він подбав про збереження історичної пам’яті. Ним були передані до музею 59 світлин, в т. ч. періоду визвольних змагань. Це те, що вдалося йому віднайти і зібрати про минуле Болехова і його мешканців, про своїх друзів і соратників.

Надзвичайно вартісною є надіслана ним колекція  марок підпільної пошти України, марок, що випускались із благодійною метою, а також тих, які були випущені у Ватикані. Всього 539 одиниць.

Серед друкованих закордонних видань, переданих музеєві, 188 книг: суспільно-політичних, художніх. Це книги по педагогіці, публіцистичні і літературознавчі видання, книги на історичну і релігійну тематику. Більшість із них були невідомі й недоступні для українського читача. В результаті маємо чимало видань, що стосуються історії визвольної  боротьби українського народу: дивізії «Галичина», Організації Українських Націоналістів, Української Повстанської Армії та ін. До прикладу, назву декілька: Броди. Збірник статей і нарисів за ред. Олега, Лисяка, Українська Дивізія «Галичина». Історія формування і бойових дій у 1943-45 роках  Вольфа-Дітріха Гайке, Українська Повстанська Армія 1942-1952  Петра Мірчука та багато інших. Небагато бібліотек мають їх у своїх фондах.

У числі переданих видань – збірка  часописів «Визвольний шлях» (за 1957-1999 рр.), «Авангард», «Сурмач», «Вісті комбатанта», «Українські проблеми», «АВN», «За єдність нації», «Воля і Батьківщина», «Квітучі береги»,  «Крилаті» (1973-1984 рр.), «Літопис Бойківщини», «Гуцульщина», «Нива», «Патріархат» (1984-1999 рр.), «Наша церква». Всього 757 одиниць. Крім того, В. Луговий передав у музей свої особисті речі: свисток вояка  І-ї  Української Дивізії і значок «Італія-1946».

Одне з друкованих  видань, що надійшли до музею,  – сторінка газети «Шлях перемоги» за 18.10.1959 р. з некрологом про загибель С. Бандери.  Починаючи з 90-х років аж до останніх своїх днів передплачував для музею цю газету, щоб земляки знали правду про те, чим живе світ.

Помер В. Луговий 14 січня 2009 р. На вшанування його пам’яті провели збір коштів на «нев’янучий вінок», які за згодою родини призначено й розподілено на сиріт в Україні, церкву Вознесіння Христового в Лестері і пресовий фонд часопису «Українська Дивізія».  

Життя Романа Чекалюка – приклад служіння Богові і Україні. Борець за волю України, священик, інженер. Народився 13.12.1919 р. в с. Любінці Сколівського району Львівської області у багатодітній священичій родині. Закінчив Калуську приватну гімназію (1937), вчителював у с. Верхня Калуського р-ну. В 1941 р. деякий час працював у Калуській міській управі, а згодом знову вчителював у с. Довга  Войнилівського району. У 1943 р. вступив добровольцем у дивізію «Галичина». У битві під Бродами потрапив у полон, з якого втік, повернувся на Калущину і перейшов до УПА. Працював у референтурі пропаганди.  У 1945 р. разом з групою пропагандистів був виданий в руки НКВД. Засуджений військовим трибуналом на 15 років каторги. Покарання відбував у сибірських концтаборах. Якийсь час працював медбратом у табірній лікарні, що давало йому можливість рятувати політв’язнів від смерті і дистрофії.

Повернувшись у 1956 р., влаштувався медбратом у Болехівську районну лікарню (у Болехові  мешкав батьків брат – суддя Кирило Чекалюк). Одночасно навчався. Закінчив технікум по ремонту і експлуатації медичної апаратури і Ленінградський політехнічний інститут. Працював інженером при Івано-Франківському облздороввідділі, завідував радіорентґенологічною службою області.

Підпільно прийняв свячення на греко-католицького священика. Був під постійним наглядом органів безпеки. Часто піддавався обшукам, особливо у справі відомої поетеси, політв’язня Ірини Сеник. Як приятель, він підтримував її морально і матеріально в часі її заслання в Казахстані. Останній обшук у Р. Чекалюка відбувся у 1986 р.

Крім пастирських обов’язків одночасно займався творчою працею.  Перекладав з польської і німецької мов богословську та іншу літературу: «Листи Никодима» і «Святоюрський  Владика» польського публіциста Б. Пруса,  «Quo vadis» Г. Сєнкєвіча  та багато іншого. Зі староукраїнської на сучасну українську мову переклав ряд підручників для духовної семінарії.

Помер при загадкових обставинах. Передчасна смерть наступила у поліклініці Івано-Франківська, куди о. Роман пішов на чергову ін’єкцію 9 грудня 1988 року і звідки вже не повернувся. Похований в Болехові.

Вояки Української Дивізії «Галичина» проявили себе в найважчих обставинах жорстокої боротьби. З вірою в серці і зброєю в руках ішли в бій за шляхетну ідею свободи й незалежності. Дивним видається, що на 27-му році незалежності України, ті,  що залишилися, або їхні діти, воліють не згадувати про ті часи й події. Прикро, що вояки Дивізії до сьогодні не пошановані належним чином, як того вартують справжні герої.  Справедливість взиває до нас: не  замовчуйте правду! Хоробрість і мужність вояків          дивізії «Галичина» не можуть відійти в небуття, бо події нинішніх днів вимагають від нас непохитності у вірі, твердості в переконаннях, відваги у боротьбі за волю і державність України.