Роман Скворій. Історія життя

А залишивсь людиною, поетом 

Василь Олійник 

Володимир Рудий (таке справжнє прізвище Романа Скварія)  народився й виріс у Куличкові – невеличкому селі на Сокальщині, а оселившись в Болехові – став відомим краєзнавцем Прикарпаття. Його життя, як і багатьох ровесників, було важким і тернистим, сповненим злетів і падінь, успіхів і розчарувань. Коли одні відкрито ставали на прю з режимом і гинули, інші вели таємну боротьбу. Декотрі назавжди покидали рідний край, а дехто свідомо відмовлявся від власного імені. І тільки сильні духом вистояли, не зламалися. Серед тих, хто вижив і зберіг любов до своєї землі, все життя трудився задля збереження й розвитку української історії і культури – наш краянин   Роман Скворій, який став відомим під чужим іменем.

Шлях Романа Скворія до самоствердження був нелегким. Матеріальна скрута повоєнного часу, підозри і переслідування, відсутність надійних особистих документів – лише частина його митарств.  Завдяки добрим людям і вірним друзям вдалося вижити, здобути освіту. Після закінчення Львівського культосвітнього технікуму він у 1951 році переїхав на роботу до Болехова. Відтоді назавше поріднився з Бойківщиною. У його «Пісні про Болехів»  випромінює   щира любов до нашого міста. Вперше пісня прозвучала на величному святі його 620-річчя, а в 2002 році була визнана гімном Болехова.  

У розмовах Р. СквАрій (таке прізвище було за новими документами) ніколи не згадував про минуле і своїх рідних. І коли його стали називати Романом СквОрієм, прийняв цю зміну як ще одну нагоду вберегтись від пильного ока підозрілих вивідувачів. Та спомини з далекого дитинства виринали все частіше, коли підростали діти і внуки. Думав про  землю прадідів, яку залишив, і про ту, до якої прикипів усім серцем, з якою поріднився назавжди. Думав і шукав розради у своїх дослідженнях, розвідках і публікаціях, у суспільно-громадській праці. Краєзнавство для Романа Скворія стало єдино можливим способом пізнання й популяризації української історії та культурної спадщини. Досліджував минуле усієї Долинщини, але мріяв відтворити літопис рідного Куличкова.  З його любові до України, досвіду, важкої праці народився музей нашого міста, а в ньому – свідчення матеріальної і духовної культури Болехова і околиць, спогади, публікації, світлини про життя і творчість відомої письменниці, організаторки жіночого руху Наталії Кобринської.

Зацікавлення Романа Скворія минулим українського народу не співпадали з комуністичною ідеологією і насаджуваною нею історією. Влада відновила негласний нагляд за ним. Через три роки після надання музею статусу народного його закрили під виглядом реконструкції експозицій, а засновника і керівника усунули від улюбленої справи.  

На противагу системі  Роман Скворій не припинив своїх досліджень: збирав етнографічний матеріал, спогади та фотосвідчення про визвольні змагання нашого краю, працював у архівах, упорядковував зібрану інформацію, публікував статті у періодиці. Вивчав унікальну пам’ятку української писемності «Слово о полку Ігоревім», зробив поетичний переклад і дав власні пояснення до тексту. Ярослав Ісаєвич у відгуку на рукопис перекладу «Слова» писав: «Новим, оригінальним серед українських перекладів буде переклад відомого краєзнавця, засновника Болехівського народного музею Р. Т. Скворія. Не наслідуючи жодного з попередніх перекладів, автор поєднує прагнення до точності з безсумнівною художністю. Якщо ми сприймаємо «Слово» як поему, то це визначається не лише поетичністю образної системи, але й ритмічною будовою тексту. Перекладач не відійшов від духу оригіналу, дбаючи про ритм, мелодійне чергування наголосів. Є й сумнівні місця, – але в якому перекладі їх нема. Відходячи подекуди від загальноприйнятих тлумачень, автор нового перекладу загострює нашу увагу на багатогранності змісту, сприяє пошукам більш досконалих відповідників».

Кінець 80-х – початок 90-х років минулого століття засвідчив відновлення державотворчих процесів в Україні. Найактивнішим учасником і лідером цього руху на Болехівщині став Р. Скворій. Те, про що мріяв завжди – вільна й незалежна держава, починало втілюватися в життя. Тоді відродили  «Просвіту» і створили Союз українок, налагодили їхню тісну співпрацю із освітніми й культурними закладами. 

Відродження духовності, історичної пам’яті і культурної спадщини – такими були спільні кроки болехівської громади, що намагалася стати частиною української нації. Ці прагнення виливались у багатолюдні мітинги і віча, вшанування відомих людей краю, святкування ювілеїв. Одним з таких велелюдних свят стало відкриття пам’ятника Наталії Кобринській у червні 1990 року. В той день вперше прозвучала пісня про Кобринську «Етапами болю і боротьби», співавтором якої був Р. Скворій, а музику для неї написав Василь Стецик з Долини. 

Завдяки Роману Скворію болехівчани вперше за період існування міста святкували його 620-річчя. За його ж пропозицією затверджений герб нашого міста, повернені давні та надані нові, пов’язані з українською історією, назви вулиць. Своїм внеском від реалізації книги «На болехівських видноколах» він започаткував створення фонду побудови пам’ятника Іванові Франку в Болехові. Р. Скворій піклувався, щоб унікальна пам’ятка природи Скелі Довбуша набула державного статусу як пам’ятка історії і культури. З його ініціативи було встановлено пам’ятник Н. Кобринській, реставрована її могила. На Волоському цвинтарі Болехова ним віднайдена могила священика й письменника Михайла Петрушевича. 

Пам’ятним для Болехова було святкування 200-літнього ювілею школи. Започаткована Романом Скворієм  співпраця з освітніми закладами триває й сьогодні. 

Працюючи в бібліотеці, Роман Скворій спілкувався з людьми різного віку.  Він цікавився захопленнями читачів, особливо молоді, вмів вислухати кожного і співрозмовники цінували його думку. Чи не тому так багато щирих і  вдячних слів своєму колезі залишили  у поетичних рядках Юрій Проненко, Василь Олійник, Василь Щеглюк, Степан Барабаш. 

В пам’яті поета-просвітянина Василя Олійника Р. Скворій назавжди залишився життєлюбом. Людиною з твердими переконаннями, знавцем історії, літератури. Ось як він згадував про нашого земляка: «Романа Скворія добре знали в Болехові, шанували в Долині. Мали за честь поспілкуватися з ним у наукових колах   Івано-Франківська, Львова… Завжди привітний, розсудливий, доскіпливий до всього того, що відбувається в суспільстві, він користувався незамінним авторитетом у своїх колег по роботі, друзів, сусідів».

Роман Скворій мав великий дар переконання.  Серед обдарованої молоді шукав послідовників. Під його впливом деякі з них докорінно змінювали свої захоплення й уподобання, а навіть рід занять чи професію.  До таких людей належить Іван Матіїв, нині старший науковий співробітник Долинського краєзнавчого музею «Бойківщина» Тетяни і Омеляна Антоновичів.

Анатолій Мартинюк, історик за фахом і дослідник за покликанням, теж належав до близьких друзів-однодумців Романа Скворія, бо мали спільне захоплення – книги і краєзнавство. Остання збірка Скворія «На перехрестях вічності» вийшла друком 2007 р. за сприяння А. Мартинюка. Ось як він писав у передмові до видання:

«Не міліла в його душі криниця людської мудрості і доброти. Людям, які зверталися до нього, надавав допомогу від глибини свого серця: порадою, книгами, своїм великим життєвим досвідом. 

Його шлях до людського щастя був довгим і тернистим. Патріотом ішов по житті та віддавав людям по краплинах щедроти свого серця. Його життєва позиція була символом українства.  … для нього принципи совісті були законом життя, вважав, що не існує обставин, які б змусили нехтувати  ідеалами   людяності й доброти. Його душа не знала спокою, була сповнена бентежністю і тугою за втраченими можливостями українського народу. Його мудрість була для всіх».

Людмила Фреїв, директор  Долинської централізованої бібліотечної системи, завжди з теплотою згадує свого колегу: «У роботі він був неперевершеним, справді професором, народним академіком. Кажуть, що незамінних людей немає, але відсутність нашого вчителя і порадника відчувається й сьогодні. Ми йшли до нього за досвідом і вчилися не лише професії, але й відданості справі, бережливості, людяності…» 

Р. Скворій був депутатом районної ради першого демократичного скликання, головою координаційної ради політичних партій і громадських організацій. Олег Дудар, колишній голова Долинської районної ради,  знайомий з Романом Скворієм з часу створення Товариства української мови у 1989 році, запам’ятав його людиною всесторонньо обізнаною: «Я звертався до нього за порадою. І в ті роки, як і тепер, зрештою, мудре слово важило дуже багато. І прийняття багатьох рішень залежало саме від зваженого і переконливого слова Романа Теодоровича. Це був депутат, яких сьогодні бракує. Він не міг стояти осторонь тих процесів, які відбувалися в краї. І віддавався їм усім серцем. На Романа Скворія можна було покластися в будь-якій справі, вмів відстоювати свою позицію».   

Понад тридцять років пошукової праці Р. Скворія склали вагомий доробок на ниві краєзнавства. Починав з історії життя однієї людини – Наталії Кобринської, а відкрив нам історію століть, що сягає в далеку минувшину. Свої багаторічні  пошуки встиг викласти в  дослідженнях: «На болехівських видноколах», «Розгадка Бубнища?», «В Болехові баталія…», «Відлуння середньовіччя», «Озаркевичі – рід подвижників», численних статтях на краєзнавчу тематику. За багаторічну діяльність та значний внесок у збереження історико-культурної спадщини та природних скарбів України визнаний лауреатом обласної премії імені Івана Вагилевича  в галузі краєзнавства (1992) та посмертно удостоєний звання «Почесний член спілки краєзнавців Прикарпаття» (1996). П’ять років тому про Р. Скворія був створений документальний фільм «У дзеркалах вічності…» (режисер Роман Соболь), в якому відображено увесь життєвий шлях нашого краянина.

Роман Скворій в останні роки життя багато працював, намагаючись встигнути якнайбільше. Сподівався завершити написання своїх спогадів. Не судилося. Пішов із життя несподівано 20 лютого 1996-го. 

Час невблаганно забирає від нас найкращих людей – працьовитих і жертовних, талановитих і авторитетних. З відстані років ми розуміємо цінність їхньої наукової, творчої, духовної спадщини. Та їх думкипродовжують жити у добрих справах і вчинках, розвідках і публікаціях. Про Романа Скворія завжди нагадуватимуть його книги-дослідження, вулиця його імені, пам’ятна дошка на будинку бібліотеки, в якій працював. І музей історії міста Болехова імені Романа Скворія, один із кращих музеїв Прикарпаття, який цього року відзначатиме півстолітній ювілей. 

Про Романа Скворія пам’ятатимуть, бо він жив для нас і полишив свій труд рідним, краєві, Україні.